Україна на шляху вдосконалення процедури банкрутства

Однією з основних цілей формування ефективної ринкової економіки України є забезпечення сталого зростання сектору  підприємницької діяльності на будь-якому рівні. Кожен субʼєкт господарювання, будь то фізична особа-підприємець, розмір річного доходу якого межує з декількома десятками тисяч гривень, або грандіозна корпорація з мільярдними доходами, повинні мати рівні можливості для забезпечення своїх інтересів.  Водночас такі інтереси полягають не тільки в отриманні економічних вигод а й в можливості стабільного функціонування належним їм структур.

Зрозуміло, що отримання прибутку є вже результатом здійснення діяльності субʼєкта господарювання, що полягає в виконанні останнім певних зобовʼязань перед контрагентами. Водночас, досить часто виникають ситуації, за яких внаслідок різних обʼєктивних чи субʼєктивних факторів особа не  має можливості відразу виконати свої зобовʼязання перед  контрагентами, внаслідок чого в останньої накопичуються борги, за які потрібно відповідати. Коли ж кількість таких боргів досягає критичної маси, перед субʼєктом господарювання постає необхідність вибору між кількома варіантами. Погашення заборгованості може відбутись відразу і як наслідок, особа просто втратить можливість подальшого здійснення  своєї діяльності або ж процес «повернення боргів» може відбуватись поступово.

Звісно, як сам господарюючий субʼєкт, так і сама держава в цілому зацікавлена в другому варіанті, оскільки за умови його обрання враховуються інтереси як боржника, так і його кредиторів. Саме на реалізацію такої політики і направлений інститут банкрутства.

Ми розуміємо, що можливість досягнення кінцевого результату (відновлення платоспроможності) знаходиться в прямій залежності від якості нормативного регулювання цього процесу з боку державного регулятора адже законодавча невизначеність в певних питаннях може призвести не тільки до тимчасових неприємностей, як-то значна тривалість такого процесу, так і до неможливості задоволення інтересів сторін взагалі.

На жаль на сьогоднішній день Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», як основний нормативний документ, покликаний регулювати процес відновлення платоспроможності боржника, перебуває не в найкращому стані. Останній має досить значну кількість прогалин та неузгодженостей, якими в свою чергу з великим задоволенням користають недобросовісні учасники цього процесу.

14 травня 2012 року на  офіційному сайті Міністерства юстиції України було оприлюднено для обговорення   Законопроект «Про внесення змін до деяких законів України

з питань банкрутства», який частково повинен викреслити з практики зазначені прогалини.

Основні цілі, які переслідуються вказаним законопроектом є встановлення оптимізація строків здійснення окремих дій, передбачених в процедурі банкрутства, розширення можливостей державного впливу на процес банкрутства, що дасть змогу убезпечити інтереси кредиторів від зловживань з боку боржника та інших учасників процесу.

Чи виправдає зазначений законопроект поставлену мету ми розглянемо нижче.

Першою новелою, яку Мін’юст пропонує внести до Закону, є розширення повноважень державного органу з питань банкрутства. Так, на сьогоднішній день чинна редакція закону передбачає, що однією з функцій органу є підготовка та подання на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п’ять відсотків (абзац дев’ятий частини другої статті 2 Закону).

З поданої норми вбачається, що по-перше за загальним правилом  коло субʼєктів, які уповноважені звертатись до державного органу з питань банкрутства з запитами, є досить обмежене; по-друге, такі запити можуть стосуватись лише підприємств державної форми власності або тих, в яких двадцять пʼять і більше відсотків статутного капіталу належать державі. Тобто, якщо буквально тлумачити, вказане законодавче положення – запити, які подані не уповноваженими на те органами, або якщо їх суть не стосується підприємств з державною часткою не менше двадцяти пʼяти відсотків, не підлягають розгляду по суті державним органом з питань банкрутства, що безумовно негативно впливає на процес відновлення платоспроможності підприємств приватної форми власності. Більше того, не зрозумілим, які саме «інші уповноважені органи» мають право на звернення з запитами до державного органу з питань банкрутства.

Поданий законопроект покликаний виключити такі обмеження доповнивши коло уповноважених осіб на подання до державного органу з питань банкрутства запитів учасниками провадження у справі про банкрутство. Окрім того такі запити не обовʼязково повинні стосуватись підприємств державного сектору економіки.

Інша законодавча ініціатива, викладена в законопроекті, стосується визначення початкової вартості майна боржника.

Чинний закон передбачає необхідність визначення початкової вартості майна боржника на різних стадіях процедури банкрутства. Такий обовʼязок покладається на арбітражного керуючого (керуючого санацією, ліквідатора) і повинен бути вчинений у разі передбачення в плані санації боржника продажу його майна, а також у разі продажу майна банкрута. В свою чергу, процедура оцінки майна боржника повинна бути здійснена у відповідності до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».

Обговорюваний законопроект передбачає доповнення положень щодо визначення початкової вартості майна повноваженнями державного органу з питань банкрутства звертатись до суду з клопотанням про призначення судової експертизи у разі наявності обґрунтованих сумнівів щодо правильності оцінки вартості майна. Таке клопотання розглядається господарським судом, в провадженні якого знаходиться справа про банкрутство, за результатами чого виноситься Ухвала.

Безумовно доповнення Закону даною нормою в цілому сприятиме більш ефективному здійсненню продажу майна, оскільки стимулюватиме арбітражного керуючого до визначення  обʼєктивої вартості активів боржника.

Втім, з даної норми незрозумілим залишається по-перше, яким чином повинні бути обґрунтовані сумніви щодо результатів визначення початкової вартості майна боржника та по-друге, знову ж таки не встановлено жодного строку, протягом якого клопотання державного органу з питань банкрутства повинно бути розглянуте судом по суті. Враховуючи те, що основною ціллю законопроекту є чітка регламентація строків здійснення дій в процесі банкрутства, невизначеність з такими строками дасть додаткові можливості для затягування розгляду справи про банкрутство.

Важливим моментом також є передбачення в законопроекті прямої імперативної норми стосовно можливості подальшого розгляду справи  у разі оскарження винесених судом процесуальних рішень. Законопроектом передбачається, що всі без виключення ухвали та постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури за загальним правилом набирають законної сили з моменту їх прийняття, а їх оскарження не зупиняє розгляд справи про банкрутство.

Істотний вплив на процес відновлення платоспроможності  боржників справить встановлення жорстких  строків для вчинення окремих дій в цьому процесі. Законодавчі зміни в першу чергу стосуються граничних строків здійснення розпорядження майном, якого виходячи з аналізу чинного закону взагалі немає, а також процедури санації.

Так стосовно процедури розпорядження майном, частиною сьомою статті 13 Закону розпорядник майна призначається на строк не більше ніж на шість місяців. Водночас Закон передбачає, що даний строк може бути продовжений або скорочений судом за клопотанням комітету кредиторів чи самого розпорядника майна або власника (органу, уповноваженого управляти майном) боржника. При цьому Закон не встановлює на який термін може бути подовжена процедура розпорядження майном. Також врегульовано питання щодо повторного подання клопотання про продовження процедури розпорядження майном, що дозволяє дійти висновку, що у звʼязку з відсутністю чіткої регламентації, процедура розпорядження майном може тривати необмежений період часу.

Поданий законопроект покликаний присікти таку прогалину, встановивши граничний строк для розпорядження майном в шість місяців без можливості його подальшого продовження.

Аналогічним чином вирішується питання щодо санації боржника. Так, за загальним правилом процедура санації боржника триває дванадцять місяців та може бути продовжена ще на шість місяців. І знову постає питання, чи є граничними такі строки. З аналізу практики стає чітко зрозумілим, що ні. Враховуючи існуючу можливість внесення змін до плану санації практика йде шляхом продовження цих строків у кожному випадку внесення таких змін, що дозволяє затягнути процедуру на декілька років.

Враховуючи таку негативну концепцію, Мін’юст спробував запровадити жорсткі  граничні строки затвердження плану санації а також тривалість самої процедури. Так у разі набрання чинності даним  документом, план санації повинен бути розглянутим комітетом кредиторів протягом трьох місяців, але до засідання господарського суду, на якому господарський суд розглядає план санації та приймає рішення про його затвердження. При цьому керуючий санацією повинен буде письмово повідомити членів комітету кредиторів про дату і місце проведення засідання комітету і не пізніше ніж за тиждень до проведення комітету кредиторів надати можливість попередньо ознайомитися з планом санації.

У разі якщо протягом трьох місяців з дня винесення ухвали про санацію господарський суд не затвердить план санації боржника або комітетом кредиторів не буде подано на затвердження мирову угоду, господарський суд приймає рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Також законопроектом передбачається можливість лише скоротити строк санації боржника. На відміну від чинної редакції Закону, законопроект забороняє подовження даної процедури.

Підсумовуючи  викладене можемо сказати, що в цілому суть поданого на розгляд законопроекту дозволить істотно оптимізувати процес відновлення платоспроможності боржників хоча безсумнівно навіть у разі запровадження вказаних змін в життя з урахуванням доопрацювань та правок, процес законодавчого регламентування процесу банкрутства є далеким від ідеального та потребує вдосконалення.