Договірне управління підприємством як альтернативна форма здійснення керівництва

Основна увага даної статті приділена юридичним аспектам здійснення договірного управління підприємствами,  можливість здійснення якого втілиться в життя у випадку прийняття Верховною радою України законопроекту «Про внесення змін до деяких законів України (щодо виконавчих органів юридичних осіб)», зареєстрованим  під № 073.

Суть даного документу зводиться до запровадження в Україні можливості передачі функцій виконавчого органу підприємства спеціалізованим юридичним особам, виключною діяльністю яких є надання послуг з виконання повноважень виконавчого органу юридичної особи та/або надання послуг здійснення функцій управління підлеглим підприємством (управління поточною діяльністю, ведення бухгалтерського обліку, виробничо-технологічного, фінансового управління, тощо).

З метою  реалізації цих положень поданим законопроектом запропоновано доповнення ряду законодавчих актів, в тому числі Цивільного кодексу України, який бути доповнений цілим параграфом, призначеним для регулювання такого роду відносин.

Безумовно, основний результат, який субʼєкт законодавчої ініціативи ставить вказаним законопроектом за мету, є можливість по-перше суттєво знизити свої зобовʼязання з ведення  поточних справ, оскільки такі функції повністю переходитимуть до керівного підприємства (так іменується юридична особа, яка здійснює функції виконавчого органу підприємства) та по-друге збільшити рівень ефективності корпоративного управління товариством.

Водночас, при аналізі даного законопроекту виникає ряд запитань, що ставлять під сумнів не тільки можливість досягнення поставленої мети, а й взагалі доцільність законодавчого впровадження такого «інституту». Більше того, наділення підприємств таким правом призведе до збільшення  потенційних можливостей підприємців вести недобросовісну підприємницьку діяльність за рахунок передбачених цим законом інструментаріїв.

З метою прояснення підстав для таких висновків розглянемо декілька ключових положень поданого законопроекту.

Так останнім вказано, що керуюче підприємство несе субсидіарну відповідальність за боргами підлеглого підприємства, що виникли у зв’язку із здійсненням ним зобов’язань за договором про передачу повноважень виконавчого органу юридичної особи. В контексті положень Цивільного кодексу України така норма передбачає  притягнення до відповідальності керуюче підприємство у випадку відсутності у підлеглого достатніх коштів для задоволення вимог кредиторів.

Безумовно такий хід законодавця є передбачуваним і логічним з огляду на прямий звʼязок функцій керівного підприємства з формуванням активів підлеглого. Втім слід розуміти, що виконавчий орган, навіть в особі спеціалізованої юридичної особи, є підконтрольним іншим органам товариства, а тому у разі прийняття останніми рішення про відчуження активів підприємства або укладення правочинів, за наслідками якого у підприємства виникне заборгованість – покладення відповідальності на керівне підприємство виглядає абсурдним.

Тому на наш погляд логічним видається запровадження обмежень щодо застосування субсидіарної відповідальності до керівного підприємства лише у тих випадках, коли неможливість виконання зобовʼязань перед кредиторами стала наслідком дій самого керівного підприємства.

Іншим суперечливим положеннями, що містяться в законопроекті є закріплення мінімального статутного капіталу керівного підприємства та порядку його формування на момент створення.

В законопроекті передбачено, що розмір статутного капіталу на момент створення  повинен становити 35000 мінімальних заробітних плат, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення керуючого підприємства. При цьому, на момент створення статутний капітал повинен формуватись виключно за рахунок грошових коштів та бути внесений засновниками в повному обсязі до моменту державної реєстрації.

Слід зауважити, що аналіз норм поданого законопроекту в частині мінімального статутного капіталу викликає відразу декілька питань. По-перше, хто і яким чином буде контролювати дотримання  підприємством вимог стосовно підтримання  протягом діяльності статутного капіталу. По-друге, якщо законодавець при створенні керівного підприємства ставить до нього вимогу про формування статутного капіталу виключно за рахунок грошових коштів, то чому в подальшому така вимога втрачає силу і підприємство може формувати капітал  за рахунок інших активів. На жаль чинний законопроект відповіді на ці питання не дає, що є безумовним його недоліком та спричиняє неможливість  його прийняття без попереднього внесення правок.

Більше того, питання виникає і щодо доцільності запровадження настільки високих ставок мінімального статутного капіталу. Логічно, що діяльність з управління поточними справами підприємства є специфічною і для убезпечення інтересів підлеглого підприємства встановлення додаткових вимог є обовʼязковим. Водночас, такі вимоги повинні бути співрозмірними з ризиками, які несе керівне підприємство. В іншому випадку реалізація в життя запропонованих парламентаріями ідей ставитиметься під загрозу.

Передача функцій виконавчого органу підприємства є дещо схожою з діяльністю компаній з управління активами (надалі – КУА). Аналогічно нашому випадку, така компанія здійснює управління активами інститутів спільного інвестування та несе майнову відповідальність, за збитки, спричинені її діями. Знову ж таки з метою забезпечення конкурентоспроможності КУА законодавець передбачив для них вимогу щодо формування мінімального статутного капіталу. Водночас розмір статутного капіталу обмежується лише сімома мільйонами гривень. На противагу викладеному розмір статутного капіталу керуючого підприємства у разі його реєстрації на сьогоднішній день повинен становити не менше тридцяти восьми мільйонів двісті девʼяноста тисяч гривень.

Отже, відповідаючи на питання щодо доцільності такого розміру статутного капіталу ми з повною впевненістю приходимо до висновку, що ні. В свою чергу, у випадку неврахування законодавцем вказаних вище позицій може спричинити лише один з двох наслідків. Останні полягатимуть або в повному відмиранні практичного втілення в життя закону або появі на ринку монополістів, які здійснюючи свою діяльність будуть диктувати правила для пересічних підприємств. В будь-якому випадку поставлена законопроектом мета зведеться нанівець.

При вивченні законопроекту виникає ще одне питання, яке на наш погляд, на рівні з іншими, заслуговує на увагу. Пропонуючи введення на законодавчому рівні такого виду діяльності підприємств законодавець розумів всю значимість передачі функцій виконавчого органу іншим юридичним особам. Більше того, ми повинні розуміти, що даний напрямок є стратегічно важливим елементом формування належного рівня економіки в цілому. Водночас, незрозумілим залишається те, чому, розуміючи таку значимість цієї ланки господарювання, законодавець не запроваджує для її учасників додатковий контроль з боку держави шляхом ліцензування компаній, які здійснюють діяльність з управління підлеглими підприємствами на професійному рівні. На наш погляд відсутність такого  контролю повністю не співставляється з принципом розумності та безумовно негативно вплине на бажання підприємців передавати функції виконавчого органу належних їм підприємств третім особам.

Іншим моментом, який, на наш погляд, може негативно вплинути на здійснення корпоративного управління підлеглими підприємствами є закріплений проектом порядок припинення дій відсторонення керуючого підприємства від виконання повноважень виконавчого органу та припинення договору про передачу повноважень виконавчого органу юридичної особи .

Проектом закріплено, що у разі якщо дії або бездіяльність керуючого підприємства порушують права учасників (власників) підлеглого підприємства чи самого підлеглого підприємства або з інших підстав, передбачених договором про передачу повноважень виконавчого органу юридичної особи, вищий орган управління підлеглого підприємства або за рішенням останнього наглядова рада підлеглого підприємства, може відсторонити керуюче підприємство від виконання повноважень виконавчого органу до вирішення питання про дострокове розірвання договору про передачу повноважень виконавчого органу юридичної особи.

Як бачимо, рішення про відсторонення керуючого підприємства від виконання функцій виконавчого органу може бути лише вищим органом товариства. Втім таке категоричне формулювання навряд можна вважати вірним. Справа в тому, що ефективне корпоративне управління товариством в багатьох аспектах залежить від швидкості прийняття рішень. Зволікання з прийняттям таких рішень може призвести до непоправних результатів в першу чергу для самого підприємства. В свою чергу прийняття рішення вищим органом товариства особливо, якщо таким підприємством є акціонерне товариство є складною і досить тривалою процедурою. Так чинне законодавство передбачає можливість проведення загальних зборів акціонерів  не пізніше ніж через тридцять днів з моменту здійснення повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів (стаття 35 Закону України «Про акціонерні товариства»). Порушення таких строків призведе до можливості скасування прийнятого за результатами таких зборів рішення.

Таким чином,  така однозначна вимога законодавця може завадити швидкому прийняттю рішення. Наслідки ж такого зволікання можуть бути непоправними.

Підсумовуючи вище викладене можемо зазначити наступне. Міжнародна практика свідчить, що передача функцій виконавчого органу професійним організаціям в цілому носить позитивний результат. Водночас, «інститут договірного управління підприємствами», як професійна діяльність повинен бути привабливим як для пересічної особи, який володіє незначним підприємством, так і для власників значних  корпоративних структур. Водночас, запропонована редакція законопроекту не тільки не призведе до досягнення поставленої мети, навпаки створить благополучне підґрунтя для нових порушень в сфері корпоративного управління, яких на сьогоднішній день і так надзвичайна кількість.