До питання про момент виникнення права на життя

Постановка проблеми. Право на життя - одне з найважливіших особистих прав і свобод, гарантуючих тілесне існування людини як біологічної істоти та суб’єкта суспільних відносин [1, c. 168].

Саме тому - зміст, дотримання та захист цього права досить часто стають предметом гострої полеміки, оскільки зачіпають широкий спектр різних сфер життєдіяльності суспільства та держави: право, політику, релігію, філософію, медицину.

На сьогоднішній день, комплексний аналіз правової категорії «право на життя» неможливий без встановлення початкової точки відліку людського життя та визначення моменту виникнення права на життя [1, c. 193].

Ступінь наукової розробки проблеми. В історичному аспекті необхідно відзначити таких дослідників окремих питань правової категорії «право на життя», як: Арістотель, Ф. Аквінський, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк. Проте особлива зацікавленість до даного права виявлена дослідниками вже в 20 столітті. Проблеми визначення моменту початку життя цікавили таких вчених, як: А.І. Ковлер,                 Л.Н. Лінник, І.А. Михайлова, М.Н. Малеїна [13], Е.А. Панкратова,                                 Е.В. Перевозчикова [6], В.С. Репін, С.С. Шевчук, Г.Б. Романовський [2],                        О.Г. Селіхова. Загальнотеоретичні підходи до поняття права на життя розроблялись також відчизняними правознавцями, а саме: О.В. Домбровською,                                       О.А. Мірошниченко, О.Г. Роговою. Проте детальний аналіз правового регулювання початку дії права людини на життя в Україні на сьогодні відсутній.

Метою статті є виявлення та пошук вирішення актуальних теоретичних та практичних проблем у сфері регламентації початку правової охорони життя людини, аналіз зарубіжного досвіду у вирішенні аналогічних проблем. У результаті проведеного дослідження були внесені окремі пропозиції щодо вдосконалення законодавства України в сфері захисту права людини на життя.

Виклад основного матеріалу дослідження. Конституція України у ст. 27 закріплює положення: «кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя». Отже, Конституція України гарантує кожній людині право на життя, однак Основний Закон не вказує на момент, з якого починає діяти відповідне право, гарантоване нею.

Обережність у національному праві стосовно проблеми закріплення моменту виникнення прав людини зрозуміла. Питання є настільки неоднозначне та складне, що навіть міжнародно - правові акти у цій частині не зовсім конкретні. Так, ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4   листопада 1950 року гарантує наступне: «Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя…». Ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 6 Загальної декларації прав людини лише закріплюють принцип: «Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності». У зв’язку із відсутністю в тексті зазначених актів прямої вказівки на момент початку володіння правами, Г.Б. Романовський вважає, що «наведені документи визнають правосуб’єктність тільки вже народженої людини. Ембріон не є людиною в правовому сенсі слова: обов’язкових положень про право ембріона на визнання його правосуб’єктності не закріплюється» [2, с. 71].

Регіональні міжнародні документи мають практично аналогічний зміст. Виняток становить Американська конвенція про права людини, відповідно до     ст. 4, «право на життя захищається законом, в цілому - з моменту зачаття» [1, с. 193].

Інші міжнародно - правові акти дозволяють дещо відійти від наведеного принципу. Так, Декларація прав дитини, прийнята резолюцією 1386 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 р., в преамбулі підкреслює: «Дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження» [3, с. 79]. Пізніше ст. 1 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 р. постановила, що дитиною «є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, що застосовується до даної особи, вона не досягне повноліття раніше». Отже, К.Ф. Фаракшина вважає, що «визначення дитини», закріплене в Конвенції про права дитини дає можливість різнобічного тлумачення моменту виникнення прав в залежності від того, якої концепції про початок життя держави дотримуються» [4]. Дійсно, при підписанні та ратифікації Конвенції деякі держави зробили заяви з приводу тлумачення її положень щодо питання про початок життя. Так, Аргентиною зроблено застереження про те, що ст. 1 «тлумачиться нею в світлі того, що термін «дитина» означає людську істоту з моменту зачаття до досягнення вісімнадцятирічного віку». Між тим, чимала частина держав зробила застереження протилежного змісту, вказуючи, що саме народження дитини є моментом виникнення права на життя. Так, наприклад, застереження Великобританії щодо положення про право на життя, з її боку тлумачиться як чинне щодо людини лише з моменту народження. Схожу позицію частково висловила Франція, вказуючи на неприпустимість тлумачення положень міжнародного права як обмежуючих щодо права на добровільне переривання вагітності [3, с. 79].

Так чи інакше, фактично Конвенція про права дитини не містить положень, що прямо зобов’язують держави гарантувати життя ще ненародженої дитини. Міжнародно - правові акти все ж таки направлені на встановлення зобов’язань щодо належного захисту ембріону, що не є тотожним із визнанням правосуб’єктності людини з моменту її зачаття. Саме на такий висновок наводить Європейська конвенція про права людини та біомедицину, підписана 4 квітня 1997 р., ст. 18 якої закріплює: «Якщо закон дозволяє проводити дослідження на ембріонах in vitro, він повинен передбачати належний захист ембріона». Г.Б. Романовський вказує на те, що наведена норма знову фіксує зобов’язання щодо встановлення належного захисту ембріона, але аж ніяк не по визнанню правосуб’єктності людини з моменту зачаття [5, с. 23].

Зауважимо, що в сучасних конституціях цілої низки держав момент виникнення права на життя визначено зовсім інакше. Відповідно до ст. 15 Конституції Словацької республіки та ст. 6 Конституції Чеської республіки «людське життя гідне охорони до народження». Ст. 2 Конституції ФРН визначає, що «кожен має право на життя та фізичну недоторканність … це стосується і ненароджених дітей»; згідно ст. 40 Конституції Ірландії «держава визнає право на життя ненародженої дитини, маючи на увазі рівне право на життя матері, гарантує у своїх законах повагу та, наскільки це можливо, захищає і підтримує своїми законами це право» [6, с. 33].

Дослідивши українське законодавство з метою визначення межі початку дії права на життя, можна відзначити певну його суперечливість. Як раніше зазначалось, Конституція України не містить вказівки на момент виникнення права на життя, однак в українському законодавстві є достатня кількість нормативних актів, що свідчать про охорону прав людини ще до народження. Відомості про правоздатність та, відповідно, момент її виникнення містяться у ч. 1 ст. 269 Цивільного кодексу України, яка встановлює, що особисті немайнові права належать кожній фізічній особі від народження або за законом. Так, ст. 1261 Цивільного кодексу України передбачає, зокрема, що до першої черги спадкоємців за законом належать, крім інших, зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті діти. Також ст. 25 Цивільного кодексу України, у випадках, встановлених законом, забезпечує охорону інтересів «… зачатої, але ще не народженої дитини». Як бачимо, зміст низки правових норм в Україні дозволяє зробити висновок про те, що в деяких випадках життя і тілесна недоторканність ембріона виступає в якості об’єкта, що охороняється. Проте Конституція України виключає правову охорону ненародженого.

Очевидною є відсутність універсального уявлення про момент виникнення права на життя в міжнародному праві та національному праві, а тому протягом багатьох років в науковому середовищі не припиняються дискусії, які часом призводять до діаметрально протилежних суджень.

Так, В.А. Голіченко та А.Н. Попов стверджують: «З точки зору сучасної біології (генетики та ембріології) життя людини як біологічного індивідуума починається з моменту злиття ядер чоловічих і жіночих статевих клітин та утворення єдиного ядра, що містить неповторний генетичний матеріал» [7]. А.Н. Попов окремо уточнює, що «вже перша клітина – зигота – є неповторною особистістю і містить повну інформацію про людину: стать, зріст, колір волосся, риси обличчя, групу крові, особливості. Кілька днів після зачаття у дитини формуються дихальні органи. Серце починає битися через 18 днів, після 21 дня починає працювати особлива система кровообігу, кров дитини не змішується з кров’ю матері і може відрізнятися від неї за групою крові. Протягом всього внутрішньоутробного розвитку новий людський організм не можна вважати частиною тіла матері. Не можна його порівнювати з організмом матері. Тому зрозуміло, що аборт на будь - якій стадії вагітності є навмисним припиненням життя людини, як біологічного індивідуума» [8, с. 56].

Американський доктор Ернст Хант зазначає: «Запліднена яйцеклітина – не просто клітинна маса без особливих своїх власних характеристик. Це повністю і абсолютно є життя людської істоти, і вона має теж життя, яке має новонароджене немовля, дитя, підліток і зріла людина» [9, с. 7].

Бернард Натансон, колишній директор спеціалізованої клініки, за роки своєї роботи зробивший шістдесят тисяч абортів, провів наукові дослідження із застосуванням таких технічних засобів: ультразвуку, електронних досліджень серця ембріона, ембріоноскопіі, радіобіології та інших. Підсумовуючи проведенні дослідження він заявив: «Той факт, що ембріон є окрема людська істота з усіма особливими, особистими характеристиками, сьогодні не ставиться під сумнів». Для підтвердження своїх висновків Натансон вдається до ультразвукової зйомки аборту трьохмісячного ембріона, де констатує, що зародок передчуває загрозу з боку інструменту, яким проводиться операція. Він починає рухатися швидше, його серцебиття частішає з 140 до 200 ударів на хвилину, він широко відкриває рот, немов кричить безмовним криком [6, с. 19].

Також А.А. Ковалев, кажучи про фундаментальні права людини, такі, як право на життя, на збереження тілесної та психологічної цілісності людини, на повагу до людської гідності, вказував, що вони «розповсюджуються не тільки на сформовану людину, а й на людський ембріон» [10, с. 177].

Окремі науковці у своїх дисертаційних дослідженнях схильні до підтримки визнання за ембріоном правосуб’єктності з моменту зачаття та відповідного нормативного закріплення. Так, Е.В. Перевозчикова вважає, що «конституційне закріплення права на життя людського ембріону з моменту зачаття може розглядатися в якості бази для правового регулювання репродуктивних прав людини, використання людських ембріонів у науково - дослідних та терапевтичних цілях» [6, с. 10]. Н.І. Беседкіна вважає, що «юридичне ставлення до статусу ембріона у країні має будуватися на основі визнання того факту, що ембріон не частина організму матері, а початок нового життя. Це й має визначати підходи до створення відповідного правового регулювання, відношення до абортів»[11, с. 12]. Тут є цікавою позиція О.Г. Селіхової, яка вказує, що з моменту народження починається соціальне життя людини, в той час як розвиток майбутньої особистості відбувається вже під час внутрішньоутробного розвитку [12, с. 13-14].

Зазначимо, що окремі дослідники, серед яких М.Н. Малеїна, Г.Б. Романовський, вважають, що «незважаючи на те, що зачата дитина в майбутньому може стати суб’єктом права, навряд чи слід розглядати його як володаря правоздатності та інших прав ще до народження. Суб’єктивні права можуть виникнути лише у реально існуючого об’єкта» [13, с. 51]. Г.Б. Романовський зауважує, що «фіксація залежності виникнення правосуб’єктності від факту народження є найбільш доцільною» [14, с. 48-51].

Так, Альберт Бернер, спираючись на погляди римських юристів, писав, що «ембріон – частина матері, подібно як плоди – частини дерева, та плід людський, не відокремившийся від матері, істотою самостійною визнати не можна» [15, с. 113].

Австрійський юрист Франц фон - Ліст вважав, що «самостійне існування починається з припиненням плацентарного дихання і настанням дихання через легені» [16, с. 5]. Сучасні прихильники даної теорії пов’язують момент початку життя з першим зітханням новонародженого та настанням дихання. Послідовники цієї точки зору стверджують, що якщо злочин було направлено проти ще не народженої дитини (плода), то це діяння має розглядатися як аборт.

В свою чергу, професор Н.С. Таганцев не пов’язував початок життя з диханням і вважав, що така позиція «не відповідає як теоретичному вченню кримінального права про склад вбивства, так і медичній науці та практиці». Він наводив приклади, коли новонароджений з яких - небудь причин не дихав, але у випадку надання допомоги був здатний дихати. Тому Н.С. Таганцев початком життя дитини вважав відокремлення плоду від організму матері. Відповідно об’єктом вбивства Н.С. Таганцев визнавав тільки життя людини [17, c. 25-31].

Аналогічної позиції дотримувалися А.К. Вульферт, М.Н. Гернет, Н.А. Неклюдов. Однак, В.Д. Набоков вважав початком життя людини «появу з утроби матері будь - якої частини тіла дитини, з цього моменту поняття плода замінювалось поняттям дитина» [18, с. 5].

А.А. Піонтковський, С.В. Бородіна, О.С. Капінус [1, с. 200] пропонують моментом початку життя вважати початок фізіологічних пологів. Аналогічної думки Л.Л. Кругліков, зазначаючи, що «початковий момент життя людини традиційно визначається початком процесу фізіологічних пологів, що не обов’язково пов’язується з відділенням плода від утроби матері, та з початком самостійного дихання» [19]. Такий підхід на думку науковців відображає гуманістичну спрямованість сучасного законодавства і забезпечує кримінально-правову охорону життя не тільки народженого, але й людині що народжується [20, с. 216].

Не слід також забувати, що нормативно - правовим рішенням даного питання став Наказ МОЗ України «Про затвердження Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості, Порядку реєстрації живонароджених і мертвонароджених» від 29.03.2006 р. № 179. Так, відповідно до п. 1.2 Інструкції, під народженням людини розуміють повне вигнання або вилучення з організму матері плода, який після вигнання, вилучення (незалежно від тривалості вагітності, від того, чи перерізана пуповина і чи відшарувалась плацента) дихає або має будь-які інші ознаки життя, такі як серцебиття, пульсація пуповини, певні рухи скелетних м’язів. Посилаючись на ознаки живонародженості, А.Н. Красіков стверджує, що «початковим моментом життя людини є повне вигнання або вилучення продукту зачаття з організму вагітної. Відсутність у плоду після повного його відділення або вилучення з організму матері дихання, інших ознак життя (пульсація пуповини або довільних рухів мускулатури) говорить про мертвонародження» [21, с. 9].

Проблемі визначення моменту виникнення права на життя приділяли уваги різні автори, яких згадати в рамках даної статті не видається можливим. Скажімо, однак, що в будь-якому випадку необхідно якщо не визнавати за людським ембріоном право на життя, то, щонайменше, необхідно створити умови для нормального розвитку та, в подальшому, народження дитини. Достатньо чітко обгрунтовує необхідність кримінально-правового захисту життя ембріона Н. Є. Крилова:  «життя людського ембріона має … ту значимість, яка дає підставу для її захисту … Кожна людина на Землі пройшла через стадію ембріонального розвитку перш ніж народитися та отримати правовий статус особистості. Якщо вже Кримінальний кодекс стає на захист тварин, передбачаючи відповідальність за жорстоке з ними поводження, що спричиняє загибель або каліцтво, то чому в цьому відмовлено людському ембріону?» [22, с. 44-45].

На даному етапі розвитку в Україні, та в деяких інших країнах, людський плід, незалежно від стадії його розвитку, не володіє правом на життя. Саме ця позиція покладена в основу законодавства, що дозволяє жінці самостійно вирішувати питання про материнство. Так, у національному законодавстві питання аборту регламентоване у ч. 6 ст. 281 Цивільного кодексу України та у ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров’я, де передбачено, що штучне переривання вагітності може бути проведене за бажанням жінки при вагітності строком не більше 12 тижнів. У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути  проведене при вагітності від 12 до 22 тижнів. Так, у Постанові Кабінету Міністрів від 15 лютого 2006 р. № 144 «Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України» затверджується перелік підстав медичного характеру за наявності яких можливе штучне переривання вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів. За незаконне проведення аборту (проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої) наступає кримінальна відповідальність відповідно до ст. 134 КК України.

Солідуючись з Т. Волковою [23], важливо звернути увагу, що сутність проблеми полягає в тому, що життя багатьох фізіологічно сформованих в утробі матері життєздатних дітей припиняється шляхом операції переривання вагітності на пізніх термінах, і це діяння не визнається посяганням на життя. Правове обгрунтування таких актів здійснюється тільки в документах відомчого значення. Проте, без сумніву, держава зобов’язана не тільки забезпечити гарантії права дитини на народження, але і створити максимальний захист його життя в період виношування на пізніх термінах вагітності.

У контексті кримінально-правової охорони життя новонародженої дитини бажано розглянути ще одну проблему. У ст. 117 КК України передбачена відповідальність за вбивство матір’ю новонародженої дитини. Для правильної кваліфікації дітовбивства першочергове значення має відмежування його від аборту. Вказівка в ст. 117 КК України на те, що вбивство може бути вчинено як під час пологів, так і після пологів, породжує питання: чи можна віднести до дітовбивства позбавлення життя немовляти до початку його дихання або навіть до появи на світ? На сьогодні, більшість авторів початком життя вважають початок фізіологічних пологів. Життя дитини охороняється законом в процесі пологів. Однак у той же час, замах на плід, що знаходиться в утробі матері, вбивством не вважається і може спричиняти кримінальну відповідальність лише за незаконне проведення аборту або заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю жінки. А тому вважаємо, що до даного виду вбивства слід відносити не тільки вбивство новонародженого після відділення плода від тіла матері і початку самостійного життя, але і вбивство дитини, не почавшої самостійного позаутробного життя. В даному випадку мати, заподіюючи смерть дитині що народжується, усвідомлює, що її дії спрямовані на позбавлення життя людини, а не на переривання вагітності.

Висновки. Що стосується моменту виникнення права на життя, то до тих пір, поки юристи не отримають єдиної думки вчених (медиків, біологів, ембріологів) щодо того, чи можна вважати людський зародок повноцінною особистістю, рішення щодо визнання за ембріоном права на життя прийнято не буде. Як бачимо, найближчим часом ця проблема навряд чи буде вирішена. Тим не менш, сучасне європейське право та українське законодавство потребують певного доопрацювання з точки зору захисту життя ненароджених та новонароджених дітей.

Однак, зважаючи на культурне різноманіття, а також існуючу психологічну непідготовленість окремих верств населення до різкої зміни моральних принципів та навіть способу життя, українському законодавцю було б доцільно на сьогодні сформулювати не права ембріона, а тільки обов’язки людей, по відношенню до нього. Таким чином, рішення проблеми на сьогодні бачиться у закріпленні захисту ембріона та визнання за ним людської гідності. Забезпечити відповідне нормативне закріплення можливо шляхом доповнення статті 27 Конституції України формулюванням: «Держава гарантує повагу до людського життя з моменту зачаття».

Дане конституційне положення стане першим кроком на шляху до нелегкого але дуже необхідного закріплення гуманного та морально виправданого ставлення до людського ембріону в сучасному українському суспільстві.