ПРОБЛЕМА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ОСОБИ НЕ СВІДЧИТИ ПРОТИ СЕБЕ ТА БЛИЗЬКИХ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

З розвитком суспільних відносин перед державою та членами її суспільства постає необхідність пошуку, створення та реалізації різних теоретичних концепцій, які б стали гарантом ефективної дії механізму забезпечення прав людини. Одним з ключових аспектів вказаної проблеми є забезпечення реалізації такого конституційного права як можливість відмовитись давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом [1, С.26], що створює необхідність виявлення наявних проблем реалізації та удосконалення засобів забезпечення цього права. Саме вирішення вказаних питань і є головною метою написання даної статті.

Доцільно буде відзначити що розробкою зазначеного питання займалися такі вчені як А.Коні, Л.Владіміров, Б.Розовський, В.Махов, М.Пєшков, В.Подоляк, П.Зубар та інші. Не має чіткого вирішення це питання і в іноземних державах (так, згідно рішень Верховного Суду США, так зване «правило Міранди» [2, С.436] не є абсолютним, а може обмежуватися при наявності певних особливо небезпечних обставин скоєння злочину)

У зв’язку з цим в теорії сформувалось декілька підходів до права особи не давати свідчень проти себе та близьких та щодо його реалізації.

Так, Б.Г.Розовський висловлює думку про функціональну невідповідність цього права генеральній меті кримінального процесу. Це не сприяє викриттю винного, але й може призвести до помилок стосовно невинуватої особи [2, С.242-243]. Далі вчений ставить питання про доцільність дії при певних умовах цього права взагалі.

Натомість В.Подоляк [3, С.9-10], вважає що вказане право особи потребує особливого регулювання, уваги та уточнень. При цьому аргументи всіх вчених є дуже цікавими та обґрунтованими, але виходячи з законів логіки правда або є або її нема, проміжного нічого не може бути.

У зв’язку з цим, можна зробити висновок про надзвичайну важливість вирішення питання, що було запропоновано для розгляду, для забезпечення прерогативи прав людини у державі. Слід також зауважити, що при розгляді зазначеної проблеми необхідно не тільки застосування наукових методів пізнання, але й звернення до філософії права, психології. Тільки єдність наукових методів пізнання та абстраговане мислення зможе наблизити нас до істини, до досягнення зазначених завдань, а саме: до формулювання думки про необхідність наявності права особи не свідчити проти себе чи близьких, дослідження процесу його здійснення, виявлення проблем, що заважають або ускладнюють реалізацію цього права та винайдення шляхів та гарантій його забезпечення. Усі аспекти проблеми і складають предмет дослідження даної статті.

Розглядаючи вище зазначене питання, хотілося б звернути увагу на те, що можливість відмовитись давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, передбачена Конституцією України, а тому надається нашою державою абсолютно всім, хто знаходиться на її території. Це право гарантується також згідно КПК України підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, свідку. В чому ж саме складається проблема?

Для цього необхідно звернути увагу на порядок порушення кримінальної справи. Так, відповідно до норми, передбаченої ст.98 КПК України «За наявності приводів і підстав, зазначених у ст.94 цього кодексу, прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані винести постанову про порушення кримінальної справи, вказавши приводи і підстави до порушення справи, статтю кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також дальше її спрямування. Якщо ж на момент порушення кримінальної справи встановлено особу, яка вчинила злочин, кримінальну справу повинно бути порушено щодо цієї особи [4, С.71]».

По-перше, труднощі виникають в тому разі, коли на момент порушення кримінальної справи встановлено особу, яка вчинила злочин, та кримінальна справа порушується щодо конкретної особи. При цьому можливими є два варіанти розвитку подій. Так, в першому випадку кримінальна справа порушується щодо конкретної особи та по відношенні до неї, відповідно до норми передбаченої ст.43-1, застосовується один із запобіжних заходів, визначених у ст.149 КПК України.

За таких умов особа набуває статусу підозрюваного, а тому у відповідності до вимог ст.ст.21 та 43-1 КПК України отримує право мати захисника та скористатись його правовою допомогою, в тому числі і на побачення із захисником до першого допиту.

Але оскільки при застосуванні мір запобіжного заходу та затриманні слідчий має обмеження щодо строків пред’явлення обвинувачення, можливий інший варіант розвитку подій. Так, досить нерідко виникає ситуація, коли попри порушення кримінальної справи відносно особи ані затримання, ані мір запобіжного заходу до неї не застосовують. На питання чи така особа набула статусу підозрюваного напрошується логічний висновок що так, адже кримінальну справу порушено не за фактом вчинення злочину, а особисто проти неї. Однак, чинним законодавством України встановлено лише два вище проаналізовані випадки набуття статусу підозрюваного, із моменту чого особа має право скористатись гарантованим Конституцією та КПК України правом на захист.

Таким чином, у випадку, коли справу порушили проти особи, однак вона не була затримана чи до неї не було застосовано запобіжних заходів, вона, де-юре, в розумінні ст.43-1 КПК України [4, С.30], не набула статусу підозрюваної особи, а тому на неї не поширюється дія правових норм про право на захист. Підтвердженням цього служить те, що в постанові Пленуму ВСУ № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» від 24 жовтня 2003 р. обумовлено, що «Відповідно до ч. 4 ст. 44 і ст. 45 КПК захисник допускається до участі у справі на будь-якій стадії процесу починаючи з моменту визнання особи підозрюваним чи пред’явлення їй обвинувачення» (п.3) [5, С.242].

Тож, необхідно зазначити, що в даному випадку має місце певна правова прогалина, і одним із можливих виходів із такої ситуації може бути, більш розширене тлумачення (визначення) підозрюваної особи, котре б не було «прив’язане» лише до затримання такої особи чи вжиття запобіжного заходу, а визнавало ним також і ту особу, проти котрої порушено кримінальну справу без застосування вказаних заходів. Таким чином, необхідно визначити поняття підозрюваного у КПК України.

Окрім того, непоодинокі випадки коли слідчий порушує кримінальну справу не відносно особи, а за фактом, що в свою чергу дає можливість довше здійснювати досудове слідство, оскільки дія строку за такими справами, відповідно до норми, передбаченої ст.120 КПК України починається з дня встановлення особи, що вчинила злочин.

В цьому випадку, фактично підозрюваний допитується в якості свідка, що обмежує його процесуальні права. Так, за діючим КПК та КК України [6, С.218] свідок за відмову давати показання несе кримінальну відповідальність, окрім того він не має права на захисника, на відміну від обвинуваченого, підсудного, підозрюваного. І хоча свідок може відмовитись давати показання які б звинувачували його або його близьких родичів у вчиненні злочину, але не треба забувати, що наявність у особи права не завжди супроводжується можливістю його реалізації.

Пропонуємо звернутися до особливостей допиту. Так, існує тактика здійснення вказаної слідчої дії. Наприклад, Кришевич О.В., у своїй науковій праці, вказує, що «ефективне застосування психологічного впливу – основа тактичної майстерності слідчого. Психологічний вплив підсилюється за рахунок чергування форсованого та уповільненого темпу допиту» [7, С.221-229]. Таким чином, право не давати покази проти себе де-юре виконується, а де-факто – ні.

Для запобігання свавіллю слідчого, необхідно законодавчо в КПК закріпити право на правову допомогу свідку. Так, п.2 ч.6 ст.68 нового проекту КПК України [8, с.43] передбачає право цієї особи на правову допомогу адвоката чи іншого фахівця в галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Саме ця особа повинна контролювати дотримання слідчим прав свідка під час досудового слідства. Позитивом є те, що законодавець дійсно зробив крок до гуманізації законодавства, однак не слід забувати, що кримінальний процес здійснюється лише в тому обсязі, в якому він регламентований.